- телефон горячей линии 8 (800)303-8-303
- контактная информация
7 часть. Украинская литература |
|
1 часть. Картины Щедрівонька щедрувала, під віконце підбігала, Що ти, тітко, напекла, Винось нам до вікна. Що ти, дядьку, нам напік, Винось нам аж на тік. Мати казала, щоб дали сала, Батько сварився, щоб не барився Добрий вечір, щедрий вечір Цьому ґазді на весь вечір! Прилетіла ластівочка, Сіла собі край віконця. Як почала щебетати, Ґазду з хати викликати: “Устань, ґаздо, підведися, У кошару подивися! Там овечки покотились, Баранчики народились. Ці баранці круторогі, А вам, ґаздо, на здоров’я!” Чи вдома, вдома господар дома. Приспів: Біг у тебе! Отвор віконко, покажи личенько, Наші серденька до тебе! В тебе на мості рокові гості Рокві гості – Божі служеньки. Божі служеньки – колядниченьки. Ми тя любимо, не обходимо. Отвор віконко, наше серденько. Для того миру треба церковці з трьома верхами, з трьома вікнами. В одне віконце ісходить сонце, у друге віконце – в полудню сонце, у третє віконце – на заходу сонце. Рано-вранці, до схід сонця Ангел стукав у віконце І сказав мені новину, Що у тебе іменини! Бажаю тобі: тихих зоряних ночей, Блакитних чи карих, чи сірих очей, І щастя безмежного, щастя людського, В житті кохати когось лиш одного!!! ЛЮБКО ДЕРЕШ. ПОКЛОНІННЯ ЯЩІРЦІ Кілька панічних хвилин я гарячково намагався зрозуміти, де знаходяться двері. Ну, де ви, до біса? Я оббігав інтернат довкола. І серце моє защеміло, коли краєм ока побачив ЇХ, рятівні ДВЕРІ, навхрест забиті грубими дошками. Голос Фєді надривався десь позаду: – Зара’ ми його хапнем! Він не зможе залізти! Та саме в цю мить я побачив одну віконницю без рам. Попередні вікна були порозбивані, або ж наглухо забиті. Та навіть якби у мене був час протискуватись крізь вузькі рами, я б напевне прирізав себе зубами скла, що розбито стирчали з вікон. На крайній швидкості я застрибнув у вікно, протягом якоїсь миті тримався ще на ногах, а далі за інерцією покотився по підлозі кімнати й уперіщився спиною в стіну. Голоси. Біжи далі. А якщо двері в іншу кімнату звідси забиті? Що ти робитимеш ТОДІ? Найцікавіше те, що ніхто не почує твоїх охриплих криків, коли Фєдя катуватиме тебе брудними довгими скалками розбитого скла. Я з відчаєм зрозумів, як по-дурному дозволив загнати себе у пастку. Але двері не були забитими. Можливо, вікно, у яке я заскочив – головний вхід у Дім? Не роздумуючи, хутко вибіг на коридор і, знайшовши очима сходи, з гуркотом побіг на другий поверх. Знову почув голоси. Третій поверх. Останні по коридору відчинені двері. Я увірвався туди, шукаючи притулку. Кімната: двері в наступну; наступна: двері у три інші; крайні від вікна: двері у дві наступні; ще раз крайні від вікна: вихід у наступну; наступна: остання... ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ. ДВАНАДЦЯТЬ ОБРУЧІВ "Знаєш, -- писала вона далі, -- от я до Тебе пишу, але як я зможу переслати Тобі цього листа? Бо Ти ж ніколи вдруге не з'явишся переді мною, це ясно. У Тебе ще так багато - непочатий край - непочатих дівчат! Непочатий рай дівчат! Щодо звичайних поштових послуг, то тут повний капець - сам знаєш, як довго все це триває, коли йдеться про сполучення між нами й Місяцем. Фактично ціле життя. Проте мені це фіолетово [одне слово закреслене] не так важливо - я все одно допишу цього листа до останніх трьох крапок, бо я переконана, що його все одно буде прочитано. А в нас новини. Учора ввечері моя маман з Пепою принесли звістку, що тут убили того австрійця-фотографа. Я зараз усе частіше думаю про нього. [Останнє речення вона закреслила] Його вже немає, а я, виявляється, нічого, нічого, нічого про нього не знала! І вже не буду знати, як виявляється. Що то був за чувак? Чому він сюди приїздив, що ним волокло в нашому напрямку? Ні, не так - я не те щоб думаю про нього, я просто втикаюся, бо він зараз десь тут. Наприклад, за оцим от вікном. Я зажмурюю очі, повертаю голову до вікна, тоді рахую до десяти: один - два - три - чотири -- п'ять - шість - сім - вісім -- дев'ять -- дев'ять-з-половиною -- дев'ять-з-четвертиною -- дев'ять-на-ниточці -- дев'ять-на- волосинці -- десять! Я розплющую очі - за вікном нікого й нічого, тільки ніч. Але він десь тут. Може, я просто ще не маю дозволу на те, щоб його бачити? Зате через нього я зрозуміла, що таке дванадцятий обруч. Це - коло вічності, початок і кінець в одному, Альфа і Омега, всі ми і кожне з нас...". Карл-Йозеф Цумбруннен цілком доречно, водночас із дев'ять-на-волосинці, пірнув у вітряний струмінь і зник з-перед її вікна. Звісно, йому не хотілося бути викритим. Тому він так і не дізнався, що таке дванадцятий обруч. Загалом писаний Колею лист дещо насмішив його своєю патетикою, цією вічною прикметою молодих і живих. До того ж, пригадалось йому, ця дівчина забагато читає фентезі і слухає Моррісона. Містика якась, вирішив Карл-Йозеф. Насправді йому вже давно хотілося до іншого вікна - і ви здогадуєтеся чому. Так само рішуче вдарився він об нього, прикипівши обличчям. І воно побачило тьмяно освітлену зсередини нічною лампою кімнату подружньої пари Пепа - Воронич. Артур і Рома, здавалося, спали. Та що там здавалося! Спали - і все. Спали, як сплять разом люди, що кохаються. Тобто так тісно і так разом і так близько і так єдино дихаючи, як це роблять люди, що сплять разом з любові. Це був невимовно глибокий сон. Карл-Йозеф навіть не спробував її покликати. Увімкнена нічна лампа свідчила лише про те, що якийсь час тому вони могли любитися. Велике, на всю віконну раму, обличчя по той бік їхньої кімнати на мить зробилося маскою болю. Виявляється, він ще міг це відчути. Розрив, розрив. Прощання, втрата, розрив. Він з усіх сил відштовхнувся від холодного євровікна. А відтак, завзято розтинаючи нічне повітря, вгвинтився у висоту. І щойно тоді знову глянув униз - на молочно-білий від снігу та місячних потоків Хребет - коли будівля пансіонату під ним зменшилася до безглуздої родимки на світовій шкірі. ЮРКО ПОКАЛЬЧУК. ОЗЕРНИЙ ВІТЕР Волинові стало моторошно. Він раптом вчув десь у тому, що говорив Лес, небезпеку і для себе. Надто добре йому велося, надто гарно складалося у нього життя-буття зараз, у його Озерному краї. — Отже, це стосується усіх? Цей напад Зла, ця крадіжка власного «я»? — Геть усіх. Тому й попереджаю тебе! Будь уважний. Бо той, хто втратить власне «я», потім довго змушений буде шукати його, аж доки не віднайде шляху, яким зможе добутися до найпотаємніших закутків буття, в яких має бути віконце до самого себе. Отож, мало знайти таке віконце, ще треба в нього достукатись, ще треба, аби воно відчинилось, і от вже там, за тим віконцем, можна лиш побачити, а відтак і здобути назад своє «я». Ой, це довга і важка справа. Не кожному вдається, не кожному! ІРЕНА КАРПА. 50 ХВИЛИН ТРАВИ У Євки вже не на жарт розпочиналась великомасштабна параноя. Що дивно, вона в ній знаходила повну гармонію: папір, як і розчинені на сьомому поверсі вікна, прекрасно виконував роль провідника всіх напівреалій. На папір, як і в розкриті вікна, можна було зливати листа до коханця чи просто клеїти відгризені нігті. Можна, як розкішна жінка, можна, як прищавий підліток. «Я прокинулась від лопотіння воронячих крил за вікном. Крізь їх воронячий візерунок ледь пробивалось у кімнату сонце. Я підійшла до вікна, й з’ясувала, що всі ворони міста і країни літали виключно на рівні сьомого поверху. Навіть не літали, а висіли у повітрі, як мільйон чорно-сивих гелікоптерів... Певно, вони щось хотіли мені принести або мене забрати з собою, та вікна мого помешкання заклеєні прозорим скотчем... Крізь мене (а я теж прозора) завжди було видно, що відбувається, і які предмети де стоять. Так було завжди, і тому, окрім того, що відбувалося за мною, і предметів, що там знаходились, нічого видно не було. Мене видно не було! І мене не чіпали. А цієї ночі я спала зі шматком твого холодного серця в кулаці. Воно було геть чорнокровне і забарвило мені пальці. А ще додало мені запаху. Не знаєш, що ліпше помічають ворони? Не знаєш... Певно, не треба було насильно видирати з тебе серце. Хай би собі, як і завжди, біля мене дрижало твоє тіло. Лише тіло. Тепер уже прозоре тіло. Хм, тіло... Його ж-бо ти завше віддавав мені залюбки». МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ. РАНОК У ЛІСІ Марина підходить до вікна й грюка в шибку. — Діду!.. діду Хо!.. а йдіть-но сюди... а візьміть-но собі неслухняного панича!.. «Зараз!» — відповідає вона собі за Хо підробленим басом і відходить від вікна. Хлопець добре розуміє Маринину штуку; він не вірить, щоб то Хо промовив те «зараз» таким невдатним басом, одначе йому стає страшно. Він відходить до канапки, як можна далі від вікна, і почина бавитись папірцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазія хлопцева вперто працює над фігурою Хо. Які в нього очі? Мабуть, червоні, як у трусика... А ніс, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки... а може, ще довший... Борода біла та довга аж до п'ят... руки... Хлопцеві враз уявляються залізні тройчаки, що стоять у стодолі — такі руки в Хо... конче такі... Йому стає ще страшніше, він боїться поворухнутись, боїться зустрітись очима з таємничою пітьмою, хоч щось так і тягне його глянути в вікно, так і тягне, так наче шепче щось: «А подивись, а подивись!» Хлопець не може опертися бажанню глянути в вікно, зводить очі... і весь холонем Там, на чорному тлі шибок, щось біліє... то Хо... Божевільний жах охоплює дитину, поширшує зіниці, витяга обличчя, ворушить волоссям на голові, душить за горло... — Діти, спати! Пора вже!.. Марино, клади дітей спати!..— розтинається голос материн й будить, як зі сну, хлопця. Марина ставить хлопця на молитву. — «Отче наш, що на небі...» — непритомно проказує він за нянькою, а сам дивиться вбік, на вікно. «Нехай буде воля твоя, як...» Ой, там щось руками маха, аж по вікні шкряба! — тремтить хлопець.— «Хліб наш щоденний...» — Нянько, там щось дивиться в вікно... я боюсь... — Вигадуйте, вигадуйте, то таки візьме вас Хо в торбу... Ну, проказуйте знов: «Хліб наш щоденний дай нам сьогодні...» Але хлопець уже не слухає няньки, він не може відірвати очей від вікна. Те вікно притягує його увагу, захоплює всі думки, запановує цілою істотою дитини. У вікно те дивиться чорна, таємнича темрява, повна фантастичних істот, усяких див, повна страхіття... І все се тиснеться до вікна, зазира в хату, ось-ось пролізе крізь дірку в розбитій шибці або з лускотом відчинить вікно, кинеться на нього, наповняючи хату диким реготом... |
|
